ORDO FRATRUM MINORUM - Ukraine

ORDO FRATRUM MINORUM - Ukraine

ORDO1 FRATRUM2 MINORUM3 UKRAINE4


Історія парафії

Історичний опис Полонного

Полонне – нині місто районного значення на Хмельниччині в Україні. Територія Полонного розміщена в південно-східній частині колишнього великого Волинського воєводства.
В цій місцевості з найдавніших часів проживали східнослов’янські племена, які займались землеробством, приселищним скотарством, а також ремеслами та різноманітними промислами. Цьому всьому сприяли вигідні природні умови і чудові місця вздовж річки Хомори: ліси, що сприяли полюванню на диких звірів, птахів, збиранню різноманітних плодів і ягід; річка, що сприяла й розвитку рибальства. Тепер місто нараховує близько 23 тис. мешканців.
Про походження назви існує кілька думок. Одна з них, що назва міста Полонного пішла від слова “полонити”, брати в полон. Сюди часто приїжджали великі князі Київської держави Володимир Святославович, Ярослав Мудрий, тут жив удільний князь Володимир Мстиславович, стояв із своєю раттю біля Полонного князь Галицький.
У Х ст. Полонне як місто вже існувало і належало давньоруським князям. Натомість заснування міста пов’язують з 996 роком згідно з першою згадкою у літописних документах часів князювання Володимира Святославовича, коли князь приписав місто сплачувати десятину на користь Київської Десятинної церкви, матері Руських церков, яку збудував у Києві на честь хрещення Київської Русі.

Місто розташоване на Волинській височині, в сфері лісостепу, над річкою Хомора (притокою Случа), яка, пливучи на схід, жолобить в плоскогір’ї звивисту широку долину.
Полонне складалося колись з трьох самостійно укріплених міст, розділених коритом або затоками Хомори. Вже в XI ст. на високому березі Хомори, було зведено місто разом із службовим поселенням Воля (сьогодні це центр міста). Частина Полонного, названа Старим Містом, повстала у XI-XII ст. на протилежному березі на північ. На південь від Полонного — Волі і Старого Міста — близько 1570 року виросло Полонне — Нове Місто.
Протягом віків Полонне відомо було і своїми ремісниками. Завдяки отриманому містом у другій половині ХVI ст. Магдебурському праву ремесла набувають надзвичайного розвитку, створюються ремісні цехи. Саме завдяки самоврядуванню, яке давало Магдебурське право, місто розвивалося як незалежна частка в державі.
На місто часто нападали кочівники, щоб захиститися від них, мешканці Полонного будували різні укріплення. У ХІІ ст. князі на природній височині вибудували замок–фортецю із земляними валами, дерев’яним частоколом. Однак фортеця не завжди рятувала місто від ворогів. Велике знищення в роках 1169 і 1172 принесли напади Половців, а в 1240 році місто було спалене татарами, тому що знаходилось недалеко від небезпечного Чорного Шляху, котрим йшли вони в глибину українських земель. По великих руйнівних нападах відродженню міста допомагало його вигідне розташування на розвилинах торгівельних шляхів, що вели з заходу на схід до Києва і на південь до Меджибожа.
Різні домові війни спричинили, що місто спочатку було власністю князів Київських, пізніше — Волинських, і в кінці було приєднане до князівства Галицько-Волинського.
У польсько-литовську добу (1340-1654 рр.) українці називали себе русинами — слово, утворене від «Русь». Так само називалися й білоруси. Росіян у ті часи головним чином називали московитами.
У XIV ст. історичні події розвивалися у несприятливому для України напрямі. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися її сусіди — Литва, Польща та Московія. Протягом тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. Після смерті останнього князя галицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для сусідів. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам.
Серед перших, хто скористався цією можливістю, були литовці. По суті, вони саме стали на відновленню руської держави, виганяючи монголо-татарські війська з українських земель.
У 1366 році була підписана мирна угода між Польським королем Казимиром Великим і Литовським князем Любартом, яка спричинила, що вся східня частина Волинської землі увійшла до складу Великого Литовського Князівства. Литовські князі почали роздавати урожайні землі литовським і українським магнатам. Великі земельні маєтки отримали князі Острозькі і Заславські. Така політика заохочувала українську знать приєднуватися до переможців.
У 1494 році Полонне було дане на власність князю Костянтину Острозькому (1460-1530). Місто в руках цієї династії знаходилось до 1621 року. Князі Острозькі відіграли велику роль в розбудові міста. Завдяки їм у 1570 році Полонному було надано Магдебурзьке Право.
На початок XVI ст. стало очевидним, що Велике Литовське Князівство близьке до занепаду. Не змогло воно протистояти двом великим вторгненням татар. У 1562-1570 рр. наростаюча криза сягнула критичної межі, коли Литва ув’язла у тривалій війні з Московським царством. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі по допомогу. Тепер головною умовою було об’єднати в одне політичне ціле Польщу з Литвою.
Побоюючись поступитися своїм панівним становищем перед польськими конкурентами, литовські та українські магнати опиралися остаточному злиттю з Польщею.
Скликаний у 1569 р. в Любліні королем Сигізмундом Августом сейм проходив у драматичній та гострій боротьбі. Незадоволені перебігом переговорів, магнати Великого Князівства на чолі з протестантом литовським князем Кшиштофом Радзивіллом та православним українським князем Костянтином Острозьким залишили їх. У відповідь на це поляки за підтримки дрібної шляхти на Волині, у Підляшші та Києві оголосили про приєднання цих земель до Польщі. Це змусило магнатів повернутися за стіл переговорів, і 1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія.
Внаслідок підписання унії утворилася Річ Посполита, що мала єдиного виборного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Але Велике Князівство певною мірою зберігало автономію, зокрема місцеве врядування, військо, скарбницю та систему судочинства. Отже, тепер до Польської корони відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям. Поступово українська шляхта, ототожнюючи власні прагнення з потребами Речі Посполитої, виявила готовність іти їй назустріч.
Землі Волинські, до яких адміністративно та територіально належало Полонне, перейшли до Польщі. На ці землі почали приходили польські магнати і шляхта.
Зі смертю Івана (Януша) Острозького (1554-1620), останнього потомка династії князів Острозьких, найстаршого сина великого князя Василя Острозького (1526-1608) і внука князя Костянтина Острозького, закінчилась чоловіча лінія династії Острозьких, й заміжжя дочок схилило княгиню Анну Костка, вдову по князю Олександру (1571-1603), брату Януша, до поділу майна, доконаного 21 січня 1621 року. Найстарша дочка Софія — дружина Станіслава Любомирського (1583-1649), тогочасного коронного підчашого, який згодом став воєводою краківським – одержала в спадщину Полонне і опікувалась костелом. Ця подія сприяла переходу цих земель під патронат нових власників — Любомирських.
Князь Любомирський оточив Полонне—Волю фортифікаційними бастіонними валами і з часом передав їх своєму синові Константинові. Земляні вали Полонного, зміцнені дерев’яними, а згодом — кам’яними стінами, були міцним захистом для невеликої кількості військових людей, а також одночасно для невеликої артилерії. Вважалось воно набагато більш оборонне, ніж Львів, але у 1651 році було здобуте повстанцями Богдана Хмельницького, тоді, коли недалеко від Полонного відбулась запекла не закінчена битва між Кривоносом і Вишневецьким. За той час інші ватажки повстанців оточили Полонне. Туди збіглося з сусідніх околиць багато католиків. Вони приготувалися до оборони і не тратили духу, сподіваючись, що Вишневецький по дорозі з-під Махнівки, висилаючи до нього своїх посланців, прийде їм на допомогу.
Вишневецький й рушив вже під Полонне, але раптом стратив охоту до воювання і відказав, що пробув уже чотири тижні на Україні, не маючи ні від кого допомоги, і тепер його військо дуже змучене і він мусить своїх пильнувати, а не чужих стерегти. Рушив зі своїм військом на Костянтинів, а після його відходу козаки взялися штурмувати Полонне і 22 липня його здобули.
Насамперед перейшли до них передмістя, далі — деякі вояки і слуги тутешніх панів, за їх поміччю козаки увійшли до замку і вчинили страшну різню. Було вбито там 700 людей шляхти, окрім жінок і дітей, і до 2 тисяч євреїв.
Після повалення цієї оборонної твердині повстання вибухнуло в цій околиці ще сильніше. Захоплені тими днями були: Чуднів, Чортория, Бердичів, Райгород, Заслав, Межиріч, Острог, Янушпіль, Краснопіль, Любар, Остропіль, Лабунь, Гриців і інші – все з пролиттям католицької крови, з профанацією і нищенням костелів. Потім, як поступилися останні польські сили — Вишневецького й Тишкевича, змінились умови воєн між поляками і українцями: Гадяцька угода гарантувала Україні такі самі права, як Литві.
Наперекір усім руйнівним війнам в місті збереглися залишки трьох фортець різних часів — XII, XVII та XVIII століть — на історичній Татарській вулиці (нині вул. П. Маркіша). Фортеця XVIII ст., побудована князями Любомирськими на кошти польського уряду, була на той час найбільшою польською земляною фортецею на Правобережній Україні.
Через історію міста Полонного пройшли постаті князів Острозьких (з XV ст.), Любомирських (з XVІІст), пізніше місто належало Валевським (з кінця XVIII ст.), далі — Дунін-Карвицьким.
В результаті другого і третього розбору Польщі царське панування охопило українські землі разом з Волинською Губернією. Історія Полонного в XIX-XX століттях переплітається з історією цілої України. Наступало постійне ослаблення позиції Церкви.
З приходом комуністичного режиму в 1920 році розпочався новий терор. Окрім брутальної антирелігійної кампанії завдавалось також моральний і фізичний біль духовенству, а до війни в 1941 році в Україні закрили майже всі католицькі церкви. Закриття святинь у багатьох випадках було пов’язане з їх профанацією: нищили або замінювали їх на господарські будівлі. Часто замінювали їх на осередки «соціалістичної культури» – музеї атеїзму, клуби, а навіть на катівні НКВД.
З 24 серпня 1991 року, з дня проголошення незалежності України, після багатьох років переслідувань, мешканці Полонного і його околиць почули голос про Бога і увійшли у нове тисячоліття з надією на нове гідне життя для теперішніх і прийдешніх поколінь.
Історія повелась дуже брутально з історичними пам’ятками Полонного. Єдиним сьогодні слідом його минулого є щасливо врятований костел, який служив як святиня замкова, єзуїтська і парафіяльна. А з колишньої фортеці залишилася тільки частина валів і одна кам’яна башта.

Історичний опис храму і парафії

На вершині пагорбу над річкою Хомора вже 400 років височить католицький храм, у якому мала свій початок парафія св. Анни. Був це на початку замковий костел-каплиця родини Острозьких під назвою Успіння Пресвятої Діви Марії, на протилежному від ярмарку кінці міста, направлений фасадом на схід, в напрямку центру, де стояв колись замок. Така нетипова локалізація виникла з призначення святині для двох сусідніх міст, але у сорокових роках XVІІ ст. костел був включений в границі фортифікації міста, тоді був побудований по другій стороні берега парафіяльний костел під назвою Св. Анни (не зберігся).
Засновником і фундатором замкового костелу був Іван (Януш) Острозький, воєвода волинський (1585-1593рр.), краківський каштелян (1593-1620рр.), князь Острозький (1608-1620рр.). Спорудив він цей костел завдяки своїй матері Зофії Тарновській, доньці краківського каштеляна, яку він дуже любив, поважав і котрій був безмежно вдячний за дар життя і за своє католицьке виховання. Януш був першим з роду Острозьких, хто перейшов з православ’я на католицизм, а було це в 1579 році.
У XVI-XVII ст. православні українські магнати часто одружувалися з польками-католичками. Жінка тоді взагалі не брала активної участі в політичній чи громадській діяльності — її обов’язком було належно провадити дім і виховувати дітей. Це сприяло тому, що знатні українські родини приймали католицьке віросповідування, єднаючись цим самим з Апостолом Петром — Апостольським Престолом у Римі.
Будівництво костелу, під керівництвом італійських архітекторів, розпочалося у 1593 році, коли Януш Острозький став краківським каштеляном. Спочатку привозили на підводах кіньми землю, щоб зробити вищим цей пагорб. Пізніше привозили камінь з близьких каменоломень. Цеглу постачали з цегельні пана Леонарда Бабяра. Мурувалося на розчині з вапна, для виготовлення якого збирали велику кількість курячих яєць з навколишніх поселень, білок відокремлювався від жовтків і робили такий розчин. Стіни костелу мурували товщиною до двох метрів. Внутрішні розписи на склепінні і стінах виконувались олійними фарбами. Прикрасами будівлі костелу були також карнизи і вітражі. Будівництво костелу разом з мурованим замком було завершене у 1607 році.
Від самого початку при костелі-каплиці працювали отці Єзуїти. Уподобання до Єзуїтів Януш мав ще з дитячих літ, коли відомий апостол католицтва в Україні, єзуїт Петро Скарга (1536-1612), був духовним отцем його матері польки — католички графині Зофії у православному домі батька-українця князя Василя-Костянтина (1526-1608).
У 1617 році татарська орда під проводом хана Девлет Герея вторглася в Поділля, знищуючи все вогнем і мечем, забираючи в поганський полон багато людей. Слідом за татарами на Україну рушило турецьке військо на чолі з Алімазором. У 1618 році, після такого нашестя ворогів, Полонський костел був пограбований і спалений. Відбудував його у 1646 році Станіслав Любомирський, краківський воєвода.
У 1649 році князь Любомирський зафундував будову парафіяльного костелу в Полонному—Новому Місті, поблизу річки Хомори, під назвою св. Анни на честь покровительки своєї матері. Перед смертю Полонські маєтки Станіслав віддав своєму наймолодшому синові Яцкові Константинові і в написаному заповіті запропонував синові будівництво парафіяльного костелу із заготовлених ним для цього будівельних матеріалів. Будова ця була потрібна у зв’язку з фортифікацією Полонного—Волі і перебудовою замку в роках 1640-46, а отже з додатковим відокремленням потужними бастіонними валами замкового костелу-каплиці від Нового Міста.
Значущим чинником, що також сприяв будівництву парафіяльного костелу, була велика кількість католицьких сімей, які жили у Полонному і в околицях. Це були люди переважно польської національності, хоча було також немало сімей мішаних і людей української, російської та єврейської національності, котрі сповідували римо-католицьку віру. Люди хотіли мати парафіяльний костел і своїми молитвами випросили це у Бога.
В половині XVII ст. в Полонному було дві римо-католицькі церкви (замковий і парафіяльний), п’ять православних, а також синагога.
Замковий костел-каплиця вдруге був пограбований і зруйнований вже через п’ять років, у 1651 році, військом Богдана Хмельницького під проводом Максима Кривоноса. Нещасна доля й припала для парафіяльного костелу. Козаки палили все, що тільки було тут католицького, руйнували костели. Після цієї трагедії місто Полонне вже ніколи не повернулося до своєї давньої краси.
Після смерті Костянтина Любомирського помістя Полонщини перейшли до його брата Єжи (Юрія) Себастіана, пізніше — до братового сина Єжи Домініка. В роки Північної війни Полонне знаходиться у володінні шведських, московських і литовських військ.
Після другого зруйнування костел-каплицю було відбудовано лише у 1716 році. Зробив це Єжи Домінік Любомирський. Тоді до Полонської святині знову повернулися отці Єзуїти. На початку головним їхнім завданням далі була духовна послуга князівського двору і придворної служби. Коли, у 1718 році, при існуючому костелі-каплиці Єжи Домінік заснував місію отців Єзуїтів, почали виконувати душпастирську діяльність відносно всіх католиків міста і околиць, виїжджаючи на народні місії по Волинській землі.
Дякуючи такій місіонерській праці каплиця стала замала, отже, князь Єжи Домінік у 1726 році, будучи Краківським воєводою, дав розпорядження розбудувати її до сьогоднішньої структури костелу, підтримуючи цю інвестицію своїми фондами. В роках 1726-28 будівництво проводилось під керівництвом єзуїта-архітектора Павла Гіжицького. В подальших роках керував єзуїт-архітектор і маляр стінного живопису Андрій Ахорн.
10 вересня 1738 освятив цю чудову святиню київський єпископ Юзеф Чарнецький, надаючи їй назву Успіння Пресвятої Діви Марії і св. Антонія з Падуї. Цю другу назву можна поєднати з ім’ям сина фундатора. Костел був місцем молитов за душі померлих Любомирських, але невідомо, чи вони були поховані в ньому. Була там, натомість, єзуїтська гробниця.
В часі послуги отців Єзуїтів були побудовані силами Полонської парафії плебанія і три інших приміщення, котрі знаходяться біля костелу: теперішній тубдиспансер, будинок біля стоянки автомобілів, будинок санстанції, будинок через дорогу по правій стороні, де за радянських часів у 30-тих роках була Полонська тюрма (КПЗ), багато із в’язнів якої навічно зосталися в підвалі Полонського костелу, пізніше знаходився відділ міліції. Ці будівлі були відібрані у Полонської парафії терором на початку утворення радянської влади і досі парафії не повернуті, незважаючи на те, що парафіяни неодноразово зверталися з цим проханням до місцевої влади.
Після касації Ордена Єзуїтів (1773) до їх костелу була перенесена парафія св. Анни з костелу, що знаходився в Полонному — Новому Місті, подальша доля якого невідома, а також з яких причин і чому. На картах XIX ст. на його місці видно православну церкву, яка не залишилась до сьогодні. Після отців Єзуїтів могли б бути отці Піяри, які зазвичай переймали і продовжували їх діяльність.
Спадкоємцями князя Юрія Домініка Любомирського були його сини Антоній і Франциск. У другій половині ХVIII ст. Полонне перейшло від Любомирських у володіння князя Калікста Понінського; при нім містечко відвідали в 1780-1781рр. австрійський імператор Йосип II і останній король Речі Посполитої Станіслав Август Понятовський. В кінці ХVIII ст. Полонне перейшло від Понінських у володіння Валевських, а від них в XIX ст. — до Дунін-Карвицьких.
Різна доля його чекала на цій землі. В жорстокій боротьбі здобувалась свобода і державність: татарські напади та пограбування, козацькі війни, російська імперія, але найбільшою трагедією для Полонного і всього українського народу була тоталітарна система комуністичної влади, ідеологія та голодомор XX ст.
На початку XX ст. протягом п’яти років (1902-1907) настоятелем Полонської парафії був кс. Міхал Дзєндзік. Після Полонного він служив у смт. Меджибіж Летичівського району (1910), у місті Бар Вінницької області (1914), у с. Ободівка (1917-1918), яка на той час мала 3128 вірних парафіян, де був заарештований більшовицькою владою і загинув мученицькою смертю. Він був одним з п’яти перших священиків, замордованих на Поділлі в роках 1918-1919. Згідно інформації кс. М. Токажевського «був він по-звірячому замордований». Його перерізали пилкою. Похоронений у містечку Махнівці (сьогодні с. Комсомольське Козятинського р-ну).
Відомо, що в роках 1907-1910 служив в Полонному кс. Антоній Кобець (1881-?) як вікарій парафії. Служив також кс. Юзеф Сваричевскі (1882?-1931), похований на парафіяльному кладовищі у Полонному. У 1933 році з Полонської парафії комуністи вигнали у Козятин і заборонолили виконувати послугу священика для кс. Станіслава Бравера (1889-1941). Родом він був з с. Білопіль Козятинського району, що на Вінниччині.
З посиленням режиму радянської влади у 1933 році костел втретє був пограбований, закритий і призначений на стайню. З 1936 року по 1941 рік у костелі був відділ НКВД, а у підвалі була катівня для людей. НКВДисти живцем замуровували в стіни віруючих людей, а також у підвал вкидали тіла замучених парафіян.
Восени 1937 року з Новограда-Волинського прибула рота саперів з метою підірвати стіни костелу. Почувши про це, вірні парафіяни відразу зійшлися і пробилися крізь військових на подвір’я костелу. Ставши кругом костелу, взялися за руки і почали дуже голосно молитися. Відбувалося це довший час, одні змінювали інших. Побачивши таку картину, військові сапери відступилися і поїхали.
У 1948 році, кс. Антоній Хоміцький з Цезарем і Владиславом Кошевичем, зібрали останки 168 осіб — жертв комуністичної репресії. Їх вклали до сімох дерев’яних гробів і на підводах кіньми перевезли на польський цвинтар. Зібралася вся Полонська парафія. Деякі впізнавали своїх рідних по в’язаних шкарпетках, по ґудзиках, пришитих до одягу. Цікаво те, що знаючи про цей факт, котрий набрав розголосу у 1948 році, ні державні криміналісти, ні експерти судової медицини не проводили жодних досліджень, а радянська влада приховувала цей злочин, як тільки могла.
Під час німецької окупації у 1942 році костел був повернений віруючим і чеський священик, ім’я якого загубилось, поставив хрест посередині подвір’я і відновив богослужіння. Від 1944 року по 1945 рік служив у Полонному кс. Раймонд Козіч (1889?-?), який пізніше виїхав до Луцької дієцезії на територію тогочасної Польщі, а перед цим працював в 1924 році у Козятині, до 1943 у Поташні на Рівненщині.
Після війни опір вірних унеможливив радянським окупантам знову його закрити. Були й інші спроби. Влада зловмисно у 1946-47 році передала його православним, щоб знищити католиків, але вірні, хоч в бічній нефі цього храму, далі молились. Молились теж і на цвинтарі, де кс. Антоній Хоміцький охрестив близько 300 дітей, між іншими і майбутнього кс. Людвіга Камілевського, першого священика з Полонської парафії.
Після повернення з ув’язнення кс. Антонія Хоміцького у 1947 році костел був переданий католицькій парафії. З великими труднощами піднімав він спрофановану святиню. Кс. Антонія Хоміцького (1909-1993) неодразово відвідував у Полонному о. Серафін Кашуба OFMCap (1910-1977), кс. Адольф Кукурудзінський. У 1953 році після ув’язнення перший раз відвідав його о. Мартиніан Войцєх Дажицький OFM, сьогодні духовний отець Францисканської Провінції в Україні.
В 1955 році за віддану душпастирську працю радянська влада вигнала кс. Антонія Хоміцького з Полонного. Протягом наступних майже двох років доїжджав з душпастирською послугою з Гречан зі своїм органістом кс. Антоній Борисевич. Вірні парафіяни робили все, щоб мати постійного священика, і випросили це у Бога. 14 вересня 1956 року кс. Андрій Гладисевич після звільнення з ув’язнення розпочав свою довголітню, повну віддання і посвячення, священицьку працю. Допомагав і переховував він священикам греко-католикам, а саме: Петру Пересипкіну, Йосипу, Івану Кузіч, який є похований на Полянському кладовищі. 24 серпня 1983 року після довгої хвороби обірвалось його життя. Це був воістину великий священик, котрим Господь Бог послужився для добра інших. Після нього коротко в парафії служили кс. Ян Крапан і кс. Ян Білецький.
З 1984 року настоятелем Полонської парафії та кількох інших парафій, які було потрібно відроджувати після атеїзації, був о. Владислав Станіслав Широкорадюк OFM, теперішній єпископ-помічник Київсько-Житомирський. Господь дав йому мудрість і сили бути добрим душпастирем. Був він прекрасним продовжувачем діяльності свого попередника. З цього часу душпастирську діяльність при парафії ведуть францисканці з Ордену Менших Братів. З 11 лютого 1980 року братам францисканцям у душпастирстві допомагають сестри Гоноратки зі згромадження Малих Сестер Непорочного Серця Марії.
Першим кроком після повалення атеїстичного режиму було відновлення церковних структур, і саме до цього о. Станіслав приклав великі зусилля, як духовні, так і матеріальні. Завдяки парафіянам, а також Братам польської бернардинської Провінції Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії в Кракові, різним добродіям і церковним організаціям під його керівництвом було зроблено основні ремонтні роботи у Полонському костелі, відремонтовано та побудувано в околицях 12 храмів, в яких вірні християни сьогодні мають можливість прославляти Бога.
У 1989 році, наприкінці комуністичного терору, перед поверненням Босих Кармелітів до Санктуарію Матері Божої у Бердичеві допомагав для о. Станіслава у душпастирстві в Полонному кармеліт о. Серафін Вальдемар Тишко. Коротко працював також о. Станіслав Падевський OFMCap, теперішній єпископ Харківський. Першим помічником францисканцем для о. Станіслава Широкорадюка у душпастирстві був о. Антоній Микола Собковський OFM.
З 1995 року настоятелем парафії був о. Ян Дуклян Павлюк, за котрого був зроблений найбільший ремонт костелу, дякуючи знову братам францисканцям з Польщі, різним добродіям і церковним та францисканським організаціям.
З 2002 року настоятелем парафії є о. Августин Сіцінський, котрий продовжив душпастирську і ремонтно-будівельну діяльність свого попередника, прикладаючи усілякі зусилля за допомогою парафіян у приготуванні Ювілейних Святкувань парафії і чудової Полонської Святині. Були закінчені усі внутрішні роботи костелу, дякуючи о. Ципріану Мориц OFM з Польщі і місцевим майстрам на чолі з майстром-столярем Феліксом Свінціцьким. У 2007 році назовні храму було зроблено польовий вівтар і подвір’я з гранітної бруківки.
Духовно парафія є багата, тому що з Полонного та його околиць Бог вже покликав більше 20 юнаків та дівчат до священицького та чернечого життя.

Архітектура храму

Просторова композиція обох католицьких церков в Полонному – замкового (поєзуїтського) і парафіяльного під назвою Св. Анни (що не зберігся) – базується на плані латинського хреста. Спробу аналізу можна, отже, розпочати винятково у відношенні до збереженого костелу поєзуїтського, тепер парафіяльного під назвою Св. Анни. Була це невелика будівля. План і фасади костелу свідчать про його неоднорідність і перебудови. Під храмом розташована крипта зі склепінчастим перекриттям.
Особливо виразним є його двохетапна будова. Старша частина, тобто давній замковий костел, була у формі латинського хреста. Створює вона неф, пресвітерій і плечі трансепту цієї споруди, які є однакові по ширині і висоті. Неф, пресвітерій і трансепт накриті півциркульними склепіннями з люнетами. Рідко зустрічається прямокутне закриття пресвітерія, хоч часто зустрічається у жебрацьких Орденах. Від сходу в неф заглиблено нартекс (притвор при вході в храм) і музичні хори.
Світло проникає до храму через великі вікна на вищому поверсі стін, що закривають простір, окреслений планом латинського хреста. Просторова програма достатньо виконувала роль замкової каплиці, пов’язаної з придворним життям.
Безвежний фасад первинного замкового костелу, подібно як щитові стіни, що прикрашені тосканськими пілястрами, відповідає ширині нефа. Його увінчання становить верх у формі малої арки, в центрі з датою 1607. Тепер цей первинний фасад з XVII ст. становить центральну частину костелу, розбудованого у першій половині XVIII ст. Концепція святині вказує на авторство досвідченого архітектора з круга родини Юрія Любомирського.
Костел є побудований з цегли у стилі бароко. Трьохнефний, з підкреслено виділеним трансептом, з бічними приміщеннями, розташованими уздовж північного і південного фасадів будівлі, що сполучаються з вівтарною частиною. Приміщення, побудовані по боках, не впливали на внутрішній простір святині, а виповнювали простір до форми квадрату.
Добудовуючи вежі, доставляючи по боках головного входу бічні входи до сімнадцятовічного фасаду, додаючи багату артикуляцію і  оправу великих вікон, архітектор надав лицевому фасаду характер монумента. Чудово мали б й представлятись купола веж. Не знаємо їх вигляду, залишилась тільки інформація, що Юрій Любомирський привіз у 1739 році бляху з Гданська, що у Польщі, для їх накриття. На жаль, після пожару у половині XIX ст., який знищив один з куполів, другий був розібраний. Крім цього недоліку фасад робить враження старанно спланованого. Фасад з двома вежами належить до найпопулярнішого типу, особливо в єзуїтських святинях, виділяє її проте розбудова вшир і відсунення веж від центрального входу.
Типологічно генезис фасаду єзуїтського костелу в Полонному сягає римського костелу Sant’Anastasio (арх. Луіджі Арігуччі, 1634-1636) з центральним прольотом, побудованим між корпусами веж.
Перекриття – це різні варіанти півциркульних склепінь з розпалубками, що мають високу стрілу підйому в центральному нефі і нартексі (притворі) – вхідній частині і низьку – в бічних приміщеннях північного і південного фасадів, над середохрестям – склепіння хрестове. Хрестова система плану підкреслена зовні виділенням центрального корабля, пресвітерія і трансепту по фасадах торців високими барочними фронтонами складних криволінійних контурів.
У трактуванні головного і західного фасаду разом з барочними рисами (ризаліти башт, що порушують площину стін, пілястри, фронтон над входом) простежуються ренесансні риси: підкреслене горизонтальне членування мас, сильно виступаючий міжповерховий і увінчуючий карнизи мотив оформлення вікон і ніш трикутними сандриками у поєднанні з пілястрами, чотирьохскатні завершення башт.
Риси розвиненого бароко найбільш виразні в інтер’єрі з його різноманітністю перекриттів і багатством пластики: коринфські пілястри уздовж простінків між арками, що зв’язують нефи, складні обломи карнизів з виступами по кутах, підкреслені орнаментальним живописом по арках і ребрах склепінь.
Тепер до пресвітерія прилягає з правої сторони каплиця св. Антонія з Падуї і сповідниця, з лівої – ризниця. Вздовж будівлі по обох сторонах на першому поверсі знаходяться парафіяльні приміщення, а на другому – чернечі келії Братів францисканців.
Костел св. Анни є чудовою пам’яткою і вдалим зразком архітектури розвиненого бароко, який зазнав впливу італійської архітектурної школи.

Орган костелу

Полонне завжди відрізнялось тим, що тут була велика римсько-католицька громада. Старовинний костел, збудований у 1607 році, став не тільки фортецею на березі річки Хомора, але й осередком розповсюдження віри.
З рекламного проспекту (1892 рік) Фабрики церковних органів та гармоній Яна Слівінського у Львові відомо, що орган для Полонського костелу був виготовлений на цій фабриці. На превеликий жаль, у 1930-х роках на хвилі боротьби з релігією та її проявами комуністичні загарбники закрили святиню, спрофанували її і розікрали орган.
Від органу фабрики Слівінського не залишилось нічого, крім органної шафи, з якої пізніше був зроблений бічний вівтар св. Антонія з Падуї. За кс. Антонія Хоміцкого була вже фісгармонія. Коли прийшов до Полонного органіст Микола Вишневський у 1959 році, у Львові була куплена також ще одна фісгармонія.
Костел після війни не припиняв свою роботу, але лише у 1978 році почали збирати і звозити частини до органів. Будову органу розпочав у 1984 році о. Станіслав Широкорадюк на зібрані і передані о. Андрієм Гладисевичем кошти. Були запрошені для цього майстри з Риги. Труби та частини для органа частково були привезені з Прибалтики, частково виготовляли, частково збирали зі старих органів. Ці й самі майстри довели орган до ладу і ввели його у дію. За кс. Андрія у 70-х роках був куплений також електроорган, який після будови нового органу о. Станіслав подарив його для парафії у Славуті.
Орган у Полонному відрізняється сильним звуком, хоч зовсім не позбавлений і тихих регістрів (Geigen Principal), має 17 регістрів: у двох мануалах (13 регістрів) та педалі (4 регістра). Трактура пневматична.
Парафія пишається і дякує Богу за пастирів, які приклали зусилля, щоб Полонський костел мав такі органи і таку чудову святиню на своє 400 річчя.

Джерела: Францисканський часопис Провінції Св. Архангела Михаїла Ордену Менших Братів в Україні, №1/2007, “Голос Св. Франциска”, Житомир, с. 4-17.

Опрацював: бр. Михайло Багінський, OFM

Ікона Святої Анни у Полонному

Ікона є олійною картиною, виконаною на полотні грубого плетіння. Через відсутність підпису художника і даних літописців ми можемо датувати її тільки на підставі властивостей стилю. Вид використаного полотна, спосіб компонування постатей, колористика і спосіб накладання фарби дозволяють визнати, що образ виник у другій половині XVIII століття в провінційній майстерні, можливо в монастирській. Назва Полонського костелу схиляє до думки, що твір був виконаний для Полонного з нагоди проведення у вісімнадцятому віці фундаментальної розбудови храму.

Композиція ікони типова для мистецтва бароко, а особливо для групових сімейних портретів. Постаті святих Анни й Йоахима, а також Марії з Дитятком, які щільно заповнюють всю площу живопису, представлені у природних й довільних позах, але, однак, не позбавлених певного театрального позування, зрештою характерного для епохи бароко й ідеї „Theatrum sacrum“, що керувала усім тодішнім способом мислення. Художник, який виконував образ згідно вказівок теолога, намагався, з одного боку, представити жанрову сцену, повну природного людського тепла й сердечності сімейної зустрічі, а одночасно – відмітити присутність таємниці, яку знає Марія у всій повноті й глибині, а передчувають в певній обмеженій мірі її батьки Йоахим і Анна. Мова йде про найважливішу таємницю християнської віри – Втілення Божого Сина. Бог став людиною і хотів увійти в людську родину. За традицією ця родина була обдарована даром глибокої побожності, найвищим виразом якої було споглядання Бога. Саме через практику контемпляції кожна людина може ставати родичем Ісуса, його братом, сестрою, матір’ю й Батьком, як сам то сказав Він в Євангелії.
Образ одержав з нагоди 400-літнього ювілею Полонського храму декоративне вбрання, виконане сестрами-бенедиктинками з абатства в місті Житомирі, а також срібну декорацію фону, виконану майстром Станіславом Ліневичем з Житомира. Це звернення до віддаленої й багатої традиції прикрашання чудодійних образів коштовними облицюваннями із золота, срібла, каменів та вишивок, що мало на меті підкреслення незвичайного рангу картини, яка завдяки багатим прикрасам уподібнювалась до реліквії, отримуючи зовсім нове значення. Блиск дорогих металів і коштовностей пригадують духовне світло, внутрішню красу й чистоту.

Автор: бр. Ципріан Мориц, OFM
Переклад з польської: Тетяна Свідерська


ДУХОВНІСТЬ

Святий Франциск з Ассізі є одним з найвідоміших святих Католицької Церкви. В часи середньовіччя він своїм життям і започаткованим ним францисканським рухом відновив обличчя Церкви. Сьогодні його вшановують не тільки католики, але і християни інших конфесій, і навіть невіруючі.

Докладніше »

Клара народилася у 1194 році в Ассізі в аристократичній родині Фавароне і Ортоляни Оффредуччіо. Її мати під час чування в катедрі Сан Руфіно почула голос, який пророчо звістив їй народження дівчинки: "Не бійся, жінко, ти щасливо народиш ясне світло, яке освітить світ".

Докладніше »

За порадами кардинала Гуґоліна, а також за порадами Братів, Франциск вільний від керування Орденом, мусив достатньо швидко взятися за написання тексту більш змістовного, більш конкретного і більш юридичного.


Докладніше »

"Ідіть, проповідуйте, кажучи, що Царство Небесне - близько. … Не беріть ні золота..., ні торби на дорогу, ні одежин двох,
ні взуття, ні палиці, - бо робітник вартий утримання свого. …"

Євангеліє від Матея (Мт 10:7-16)